хімічний елемент

en\ \ chemical element

en\ \ galvanic element

1) element; component

2) character, type

3) ел. cell

en\ \ corrosion cell

en\ \ chemical composition

en\ \ galvanic protection

en\ \ chemical analysis

en\ \ component

en\ \ killing agent

1. stibium (хімічний елемент)

2. sürme (фарба)

3. borazan (горн)

ПЛЮРАЛІЗМ СИСТЕМНИЙ - форма філософського плюралізму, особливістю якого є осмислення взаємозв'язку множинності і системності (потрактованої у загальному сенсі - як цілісності взаємопов'язаних елементів). Стрижневим завданням для П.с. є з'ясування питання про взаємовідношення чинників множинності і системності (цілісності) за умови базового припущення про можливість існування їхнього взаємозв'язку; тобто релятивізм (абсолютизація множинності) та догматизований монізм (абсолютизація цілісності) виходять поза межі тлумачень, що належать до П.с. Уперше термінологічний вислів "П.с." був ужитий амер. філософом Майєрсом (1906 - 1955) у статті (1935), а потім концептуально розроблений у наступних дослідженнях, підсумованих у праці "Системний плюралізм: нариси з метафізики" (1961). П.с. розглядався Майєрсом як епістемологічна теорія, згідно з якою плюралізм теоретичних підходів ("перспектив") забезпечує пізнання "спільної для усіх реальності" (т. зв. "метафізичного об'єкта") з певної точки зору; у тлумаченні "точки зору" Майєрс прагнув уникнути суб'єктивізму, ввівши поняття "позаперсональної перспективи" (impersonal perspective). Ідея П.с. у 80 - 90-х рр. XX ст. стала предметом уваги багатьох філософів у США, які зініціювали утворення "Товариства системного плюралізму", невдовзі перейменованого у "Товариство інтерпретативного плюралізму". У висвітленні П.с. окреслились два напрями, які досить приблизно підпадають під означення "консервативного" та "ліберального" (за Фордом) - в залежності від акценту на системності або плюральності. Між обома напрямами не існує чіткого розмежування. У різних сполученнях концептуальні напрацювання представників обох напрямів підведені під наступну типологію (Вотсоном): 1) перспективістський, що виходить із індивідуальних ціннісних орієнтацій (Речер); 2) плюралізм гіпотез, який базується на ідеї існування "однієї реальності" та можливості її істинного пізнання за допомогою різних гіпотез (Пеппер); 3) методологічний плюралізм, згідно з яким можливі лише різні (методологічно зумовлені) формулювання однієї, трансцендентної істини (Бут); 4) архічний (від грецьк. άρχή - початок), або фундаментальний плюралізм, в якому першочергової ваги надається початковим принципам. На думку багатьох прихильників П.с., для з'ясування питання про можливість сполучення та співіснування (замість релятивістського взаємовиключення) різних філософських теорій і концепцій важливе значення має сформульований Вотсоном принцип "взаємного пріоритету". Згідно з цим принципом, кожна окрема філософська система, як і кожний із її засадничих елементів, знаходиться у відношенні "взаємного пріоритету" щодо інших систем та їхніх елементів. Це означає, що займаючи позицію "логічного пріоритету щодо інших" систем та елементів, ця система та її кожний елемент може ці інші системи та елементи інкорпорувати (у зміненому вигляді) у власний зміст і їх підтвердити.

ЗАКОНОМІРНОСТІ (закони) ДИНАМІЧНІ та СТАТИСТИЧНІ - два основних типи опису (виразу) регулярностей (причинних зв'язків, залежностей, відношень, кореляцій), що виявляються в природному та соціальному світі. З.д. та с. характеризують різні типи розуміння причинних відношень, різні способи пояснення та передбачення явищ. Динамічний закон реалізує ідею однозначного (необхідного) причинного зв'язку: певна причина А необхідно зумовлює певний наслідок В. Тобто для даного об'єкта (явища, сутності) за даних умов здійснюються точно визначені ситуації (події, явища). В кількісній формі динамічний закон фіксує однозначний зв'язок значень деяких величин: точне значення одних величин зумовлює точне значення інших величин. В класичній фізиці динамічні закони описували рух планет, механічні, термодинамічні та електромагнітні явища і мали статус єдино адекватної форми законів природи. Абсолютизація ідеалу динамічних законів привела до т. зв. "лапласівського детермінізму" (світ розглядали визначеним у всіх деталях і повністю обчислюваним на основі рівнянь механіки Ньютона). Проте вже в XVII ст. виникає статистика і формується при дослідженні соціальних явищ (народжуваність, смертність, страхова справа) уявлення про статистичні закономірності. Особливого поширення ці уявлення набули завдяки працям бельг. вченого Кетле (XIX ст.) С. татистичні закони стосуються опису т. зв. "масових" (колективних) явищ, істотно обмежуючи поняття однозначної причинності: сукупність подій масового явища розглядають як наслідок багатоманітності комплексу причин, у якій поряд з причинами загальними, сталими (вони визначають саме існування масової сукупності як деякої цілісності) діють випадкові причини, що визначають індивідуальність окремих елементів сукупності. Статистичний опис спирається на т. зв. "закон великих чисел": чим більша чисельність елементів спостережуваного масового явища, тим з більшою повнотою і необхідністю виявляється деяка загальна закономірність, спільна для всієї сукупності подій даного типу (напр., у вигляді т. зв. "середніх величин"), у той час як відхилення окремих індивідуальних випадків "компенсують" одне одного. Свого точного виразу "закон великих чисел" набуває за допомогою математичного апарату теорії ймовірностей. Статистичний закон не дає однозначних передбачень, що стосуються окремих елементів масового явища, і визначає імовірнісний розподіл значень певної величини в індивідуальних випадках. Тому статистичні закони розглядають як імовірнісні закономірності. В XX ст. з переходом до некласичної та постнекласичної науки визначилася фундаментальна роль статистичних (імовірнісних) законів не лише в фізиці (атомна фізика), а й у біології (генетика), кібернетиці, соціогуманітарних науках, синергетиці. Філософські дискусії навколо проблеми гносеологічного статусу статистичних законів засвідчили, що динамічні закони є ідеалізаціями, які "приховують" за собою певні статистики, випадковість і масові явища. Водночас виявилася своєрідна доповняльність двох типів законів для опису складних, здатних до еволюції та самоорганізації систем (синергетика).

ЕТНОС, етнічність - спільнота, в якій люди об'єднані вірою у спільне походження та наявністю культурної єдності - мови, звичаїв, міфів, епосу і т.п. (див. етнокультура). Підставою віри у спільне походження можуть бути як деякі реальні, так і уявні обставини: найчастіше ця віра ґрунтується на уявних обставинах, тобто на міфі про спільне походження. Так, вірі у кровну спорідненість рідко коли відповідають реальні обставини, як правило, ці обставини є уявними. Поняття "Е." поєднує в собі об'єктивний складник - культурну спільність із суб'єктивним - етнічною самосвідомістю. Етнічна самосвідомість - це усвідомлення індивідом своєї належності до даної спільноти як чогось відмінного від інших спільнот. Вона, отже, містить у собі, по-перше, елемент протиставлення іншим спільнотам (ми - вони, свої - чужі) і, по-друге, хоча б деяке уявлення про основу своєї єдності. Ознаки, які спільнота використовує для того, щоб відрізнити себе від інших, можуть бути різної природи - антропологічні (фізичні), ознаки побуту чи поведінки, мова, вірування, звичаї тощо. Слово "Е." грецьк. походження - у найдавніших своїх застосуваннях (напр., у Гомера) цим словом позначали не тільки окремі групи людей, а й деякі скупчення тварин (напр., рої комах або пташині зграї). З певного часу словом "Е." греки стали називати негрецькі племена. Цю традицію запозичили римляни, які також вживали це слово на означення культурно віддалених племен, зокрема варварів. Із прийняттям християнства словом "Е." стали називати нехристиян, язичників. Під час та після виникнення європейських націй в Європі стали застосовувати слова, похідні від лат. populus (народ), або ж слово "нація" (див. нація). Хоча у формуванні європейських націй етнічний чинник відігравав важливу роль, це упродовж тривалого часу залишалося поза увагою (бо націю розуміли передусім як політичне утворення). Оскільки слово "Е." несло в собі занижені чи негативні смислові відтінки, то на Заході (особливо в англомовних країнах) його стали вживати тільки щодо етнічних груп. Сучасний англ. дослідник Сміт виокремлює такі найважливіші ознаки етнічної ідентичності: 1) групова власна назва; 2) міф про спільних предків; 3) спільна історична пам'ять; 4) один або більше диференційованих елементів спільної культури; 5) зв'язок із конкретним "рідним краєм"; 6) почуття солідарності у значної частини населення. Чим більшою мірою даному населенню властиві ці атрибути (і чим більше цих атрибутів властиві населенню), тим більше воно відповідає ідеальному типу етнічної спільноти. Етнічні нації - особливе етнічне утворення: в його виникненні етнічний чинник відіграє дуже важливу роль, але доконче у сполученні з іншими чинниками, як-от: професійна культура, ідеологія, політика та право. Термін "етнічність" в сучасній філософії та етнології застосовують на означення абстрактного поняття, з допомогою якого мислять дещо найсуттєвіше і необхідно наявне в будь-якому Е.

СОЦІОЛОГІЯ РЕЛІГІЇ - складова частина релігієзнавства, специфічна галузь соціологічного знання. Предметне поле С.р. охоплює сукупність проблем, базовими серед яких є релігія, суспільство, людина в їх взаємозв'язку і взаємообумовленості. Має два рівні осмислення проблем: загальносоціологічний та емпіричний. Загальносоціологічний рівень С.р. - теоретичне осмислення проблем природи релігії, її соціальної сутності, детермінованості, генезису, структури релігійного комплексу, взаємодії її елементів; експлікації релігії як суспільно-функціонуючого феномена через рефлексію її функцій, ролі, місця в суспільній системі, зокрема взаємозв'язку релігії і структурних компонентів соціуму; дослідження форм інституалізації, типів релігійних організацій, їхньої функціональності й ролі, релігійної діяльності й відносин, у т.ч. міжконфесійних, внутрішньоцерковних. Емпіричний рівень С.р. - осмислення проблем релігії методом конкретно-соціологічних досліджень через систему операційно інтерпретованих понять та емпіричних узагальнень як на мікрорівні (віруючі, релігійні групи), так і на макрорівні(суспільство, певні географічні регіони, конфесії та ін.). С.р. має свою систему категорій і понять, спеціальну методику теоретичних і конкретно-соціологічних досліджень. Вона тісно пов'язана з іншими галузями релігієзнавства: філософією, історією, психологією, феноменологією релігії, з іншими галузями соціології, права. Перші спроби соціологічної рефлексії релігії в контексті її взаємозв'язку з соціумом мали місце ще в епоху Відродження. С.р. генетично пов'язана з розвитком соціальної філософії, загальної соціології, з різними філософськими течіями, зокрема з традицією Гегеля, Шляєрмахера, франц. енциклопедистів Я. к галузь релігієзнавства С.р. конституювалась наприкін. XIX - на поч. XX ст. Її засновниками вважають Вебера і Дюркгейма. Як і раніше, в С.р. існують різні напрями (академічний, конфесійноорієнтований), школи, розмаїття методологічних підходів щодо експлікації релігії як суспільного феномена.

символ B

en\ \ boron